Відгук на книгу «Епоха слави і надії» Євгенія Литвака

Письменник прорахував все - дати в романі співпадають з реальними подіями і будь-який читач бачить, що автор показує два світи. Він дуже тонко виписує персонажі: головні і другорядні вони грають одну сюжетну лінію, кожен у своєму світі, вони навіть мають портретну схожість. Насправді світ роману триєдиний - в нім сходяться минуле - вічне - сьогодення.

Саме після прочитання книги пана Литвака "Епоха слави і надії" я зрозумів, чому саме Литвака наділяли якимись екстрасенсорними здібностями. Він пише за межами розуму. Його твір не укладається в рамки звичайного розуміння. І від цього починаєш занурюватися в магічний хисткий, тягучий простір, паралельний тому, в якому існуємо зараз. Неначе він знав і володів якимись таємницями, не відомими звичайній людині.

Хтось бачить в романі євангельську фабулу і ставить її основною задачею роману. Хтось називає роман "Сіквелом до Біблії". Спори не припиняються із цього приводу в релігійних і світських кругах. Але кожен читач повинен знайти в романі щось своє, особисте.

Інколи мені складно було читати цей твір ‒ надто вже нагадував власне життя. Але хіба це не найважливіша риса хорошої книги ‒ впізнавати в описаних подіях справжнє життя? Пан Литвак приклав багато зусиль для опису головного героя, і, як результат, ми маємо цікаву історію про Ісуса у художному стилі, а не у звичних для нас апокрифах. Читаючи, замислюєшся про те, що рано чи пізно нам доведеться прощатися із нашими найближчими. Хіба варті якісь дрібні непорозуміння того дорогоцінного часу, що ми могли б щасливо прожити із рідними та друзями?

Окрім цього, у більшості розділів є образи батька та сина. Автор приділяє велику увагу ролі дитині, яка шукає своїх батьків: 

Степан і Алекс Крамер

Молитва і Ханой

Соломон і Давид

Дітар і Цезар

Надіша і Мріадр

Серафім і Авраал

Маркітан і Міха

Легеза і Азазель

Маркус і його батько

Насправді дивовижно, як пан Литвак, змальовуючи прості історії про життя, підіймає також соціальні теми, які завжди будуть важливими для людей.

Під час прочитання історії оживають, набувають власного життя, наче герої ‒ це ми самі, просто згадуємо своє дитинство і юність.

Дуже цікаво обіграний образ відомого блоґера Гусейна Гасанова, який каже «Банда» та має таке саме тату на лівому зап’ясті.

Секрет такого впливу на читача у вмілому облаштуванні художнього тексту образами-деталями. Вони фіксують зблиски пам’яті, наповнюють особливим духом колись загублене чи забуте. 

Мова автора настільки занурює у текст, що навіть читачі, які, можливо, не знайомі з описаними подіями Індії, переживають ті ж почуття. «Епоха слави і надії» ˗ це етнографічний нарис, створений з метою ознайомити українського читача з культурою тібетських ченців.

Ледь не найяскравішим постає товариш головного героя ‒ Агіас. Він постійно наголошує на тому, що потрібно відчувати власні бажання та завжди залишатися людиною. Найкращий друг головного героя у зображенні ченця-воїна доповнює Дітара, розкриває його найтонші порухи душі, підтримує у боротьбі із ворогами.

Вся книга виглядає наче сценарій екшн із дуже напруженим емоційним сюжетом та міцним катарсисом у завершальній сцені.

Книга про те, що хочеш ти того чи ні, але таки доводиться дозволяти життю бути таким, як воно є, і… відпускати людей, які відходять у вічність.

Книга дуже затягує, кількість персонажів надзвичайно велика, але від цього становиться ще цікавіше. Інтриги, заговори і таємниці.

Кожний читач знайде для себе улюбленого героя, але обережно, сильно не звикайте, адже у кожну хвилину ваш персонаж може загинути.

Також неможливо сказати, що у книзі є один головний герой. Всі вони головні по-своєму та викликають симпатію та повагу. Мені було найцікавіше слідкувати за долею Дітара та Тарсіши. Агіас викликає повагу та додає гумор в цей невеселий твір. Шкода, що почуття гумору, мабуть, з подачі автора книги, дісталося лише одному цьому герою. Всі інші поводяться по-різному ‒ відчайдушно, відважно, покірно, з боягузтвом, з хитрістю, безглуздо чи мудро. А ось дивитися на все одночасно з гумором і філософськи виходить тільки у Агіаса.

Персонажів досить багато і всі вони цікаві та привертають пильную увагу, як до себе, так і до подій, що відбуваються з ними. Події настільки захоплюючі, настільки яскраво описані, що з перших сторінок повністю занурюєшся в цей світ, на жаль, жорстокий світ, позбавлений любові і яскравих фарб. Якщо чесно, я і не пам’ятаю такого літературного твору, який зачепив би мене з перших хвилин прочитання.

Литвак вчить читача тому, що не можна підкорятися силі жорстоких обставин і здаватися, обов’язково треба боротися до кінця.

Головна героїня книги, тендітна дівчина Анна, виявляє любов та здатність до самопожертви.

Любов до близьких та самопожертва творять дива. Наприкінці книги добро перемагає зло. Серце героя оживає, він знову здатний любити та переживати. Це дуже актуально, як для дітей, так і для дорослих.

Пан Литвак такий, який є. І дякувати Богу, що є і що так пише. 

Рецензент: В. Кіпіані