Мешканець вулиці Вокзальної в Бучі Василь Молчан: "Коли "Байрактар" вдарив по колоні російської броні, почали вибухати боєприпаси в машинах. Це був фонтан із заліза"
Під час детонації пенсіонер із родиною ховався в будинку метрів за двадцять від палаючої колони. Коли все затихло, він вибрався на вулицю і почав знімати відео і фотографувати.
Знімок заваленої російською спаленою технікою вулиці Бучі побачила не тільки Україна, а й увесь світ. Вражало все. І те, скільки техніки ішло на Київ, і перша робота "Байрактара", який точно уразив декілька машин, і вони почали підпалювати одна одну, а боєприпаси всередині них вибухати…
Мешканець вулиці Вокзальної Василь Молчан був свідком тих подій. Ба більше, він знімав наслідки того бою, а камера на його будинку зафіксувала і появу російської колони у Бучі, і те, як командири не розуміли, що робити після того, як на підході в Ірпінь отримали відсіч. Ми з автором тих кадрів згадали події дворічної давнини.
"ЦЕ БУВ ЩАСЛИВИЙ ДЕНЬ, ТОМУ ЩО СМЕРТЬ ПРОЛЕТІЛА НАД НАМИ І НІКОГО НЕ ЗАЧЕПИЛА"
- Я інженер-електронщик, вже пенсіонер, але мав досвід бізнесу різного плану, пов’язаний з комп’ютерною технікою, програмуванням, творчістю, продюсерством, — розповідає Василь Молчан. — Багато чим займався. Люблю все нове, пробувати і шишки набивати…
- Як ви ставилися до новин, що можливий наступ на Київ? Чи не вірилося в таке взагалі?
- Звичайно, ми все слухали, були стурбовані тими новинами. Чули, що є реальна загроза, але намагались орієнтуватися по якихось сигналах. Наприклад, казали: якщо китайське посольство ще не виїхало, то, може, і не будуть нас бомбити. Але ми не могли собі уявити, що це таки станеться… Я думав, що всіх з Києва треба запрошувати в Бучу. Ми думали, що основні бої почнуться десь біля Донецька. Тому було дуже неочікувано, що все так швидко відбулося просто тут, у нас вдома, у Бучі.
24 лютого ми почали з новин. А потім вже були звуки. Гостомель нам чутно, там лопотіли гвинтокрили, була стрільба. Тут вже всі знайомі з усього світу – з Америки, Франції, Ізраїлю, Чехії – почали дзвонити: "Що у вас відбувається?" І всі казали: "Та нічого, це таке собі, це не війна". Але… Було моторошно. Напередодні, 23-го, я ще подумав поїхати заправити автомобіль. А вже 24-го рухатися нормально по вулицях не можна було, тому що черги до заправок блокували рух. Шо робити? Їхати у військкомат? Приїхали туди, а там багато хлопців чекають, зброї немає, команди ніякої немає. Я до цього не мав відношення до АТО чи військових, тому мені взагалі було незрозуміло, що робити. Повернувся додому і ми почали заклеювати вікна, робити барикаду, додатково укріплювати огорожу, готувати сховище.
Вже 25-го чи 26-го числа просто над будинком пролетів літак. Це було дуже гучно, мені здавалося, що він просто по верхівках дерев планував. Пролетів у бік Гостомеля. Якраз у цей час дзвонив друг з Америки. Була сонячна погода, тепло, майже весна – і тут літає щось неймовірне, таке чудовисько гримить…
Камеру, яка раніше спостерігала за бабусею-інвалідом, бо ми таким чином її контролювали, я переставив у мансарді у вікно, яке якраз виглядає на вулицю Вокзальну, і вона дала ті кадри, які потім показали в документалках по всьому світу – як російська броня їде в Ірпінь. Коли наші хлопці дали їм добряче, вони розвернулися, і якраз під нашою хатою стали. На відео видно, що вони не знали, що робити. Чекали команди. І дочекалися — "Байрактарів" і нашої артилерії.
- Коли ви побачили, що на вашу вулицю зайшла перша броньована техніка? Це камера показала?
- Рано-вранці 27 лютого ми почули незрозумілі звуки – щось торохтить, і сильно. Вже пізніше навчилися розрізняти, де автомат, де кулемет. А тут – невідомі звуки. Мене вразило, що над головою літали друзки дерев. У нас уздовж тротуару старі липи, видно, ці вояки йшли між забором і липами і стріляли, тому від дерев відлітали великі шматки. Я думаю, це не автомати були, а потужніші кулемети. Отаке летіло вгору, і мене це здивувало. Я точно не очікував, що над головою буде щепа. Тому ми заховалися подалі від вулиці.
Вони йшли на Ірпінь з дистанцією метрів 50 між машинами. Було моторошно, але не можу сказати, що відчував страх… Якби була можливість стріляти, може, й стріляв би. Вже коли їх почали бити, вони з вулиці намагалися роз’їхатися через городи. Тому поїхали через сусідню ділянку на паралельну вулицю. Сусід Андрій, який жив на тій вулиці, вискочив на дорогу з криком: "Куди ви їдете".. Йому років сорок, мабуть, було. Вони їхали прямо, ламали дерева, новий паркан, ворота — їм було все одно. Він вискочив, вони його – бабах, і, як казав наш інший сусід, який все це бачив, вбили. Царство йому Небесне…
Ми сиділи в будинку, в тій частині, яка подалі від вулиці. Чули гуркіт машин. А потім бахнуло дуже сильно перший раз, і почалися обстріли. Це вже було дуже страшне, я називав це "рок-концерт з землетрусом одночасно". Щоб такі звуки почути, це треба десь прямо під колонкою на потужному рок-концерті стояти. Було дуже гучно. Одразу порозкривалися всі двері, побилися старі вікна, де рами ще радянського зразка. Склопакети трималися добре, але вирвало всю фурнітуру. Внутрішні двері в хаті повідкривалися.
- Що ви в цей час робили?
- Спочатку ми були в кімнаті. Закривали вікна різними речами, старими матрацами. Але першим же вибухом все це відкинуло. То ми підперли заново і пішли ховатися – я планував зробити сауну і купель, для чого спеціально забетонував два заглиблення. Ми розбилися на дві групи і там сиділи – я, дружина моя і мого племінника, друзі сина, дві собаки, коти. Позбиралися всі. Коли росіяни почали тікати з вулиці і йшли через наш двір, я казав усім замовкнути. Тому що розумів: якщо вони почують голоси, можуть в наше сховище кинути гранату, і нам всім капець буде. Це було тоді, коли гуркіт змовк. Важко визначити, скільки ми просиділи, але це була просто абсолютна тиша. Собаки і котики теж відчули це, і мовчали. Сиділи в темряві, бо ж щільно закрилися. Колись давно я ходив на спеціальні медитації, коли десять днів треба було мовчати, тільки медитувати. Таке заглиблення в себе. А тут такий стан виник автоматично. Особливих видінь не було, але це був унікальний досвід. А Світлана, дружина, молилася по-своєму, і всіх предків просила нас врятувати і зробити над нами якийсь захисний купол…
- Коли ви вирішили вийти на вулицю?
- Спочатку пішла молодь – було цікаво, що ж там відбувається, бо були паузи, не кожну хвилину бухало. У росіян вибухали бойові запаси, які вони не вистріляли. І потім влучно, як ми побачили, їх били "Байрактари" – це був феєрверк, фонтан із заліза. Все розліталося, падало на дахи, городи. До сусіда залетіла башта, потім її екскаватором діставали. Все детонувало. Коли виникали паузи, молодь туди бігала, розказували: "Дядя Вася, там стоять двоє, один тримає білий прапор, а за ним інший з автоматом". Я кажу: "Не ходіть, хлопці, не ризикуйте!"
-Це був найстрашніший день вашого життя?
- Ми побували в іншому світі. Смерть літала над нами… Може, це був щасливий день, тому що смерть пролетіла над нами і нікого не зачепила. На нашій вулиці навіть ніхто не загинув, крім Андрія з паралельної.
А ще це дуже красивий день був. Коли я вийшов на вулицю, потрапив наче в іншу реальність. Це декорація голлівудська про Берлін 1945 року? – питав сам себе. Зранку ще була нормальна вулиця, на якій ми жили десятки років. І раптом все зовсім інше. Було дуже красиво – небо, захід сонця. Не було коли шукати стаціонарну камеру, тому знімав на мобілку, всю батарею витратив. Спочатку ми всі шукали сусідку Люду, яку начебто засипало в підвалі. У неї будинок цегляний. Прибігли туди – пів метра цегли лежить і дві стіни – де її шукати? Потім вже мер Федорук всіх заспокоїв: "Люду дістали". Пізніше ми дізналися, що вона вчасно втекла, забравши сина-інваліда. Вона везла його на візочку і… переїхала пораненого росіянина. Саме Люді Баффет і британський мільярдер Річард Бренсон першій відбудували хату, тому що її син-інвалід – чемпіон з шахів серед інвалідів в Європі.
- Що творилося на вулиці?
- Сморід, солярка, відчуття вогню… Горить БМД – але ж вона може здетонувати. Що робити — ховатися? Але ж хочеться і туди піти, хочеться фотографувати… Походив, познімав, що міг, поки батарея не почала сідати. Побіг, зарядив її, і знову… А чим заряджати, коли нічого немає? Були якісь павербанки, які потім сіли. Сусіди один одному передавали проводи з паралельних вулиць…
Навесні по вулиці течуть струмочки – у нас там невеликий схил. А тоді струмочки були білими. Що це таке? То потік алюміній з машин. Там така температура була, що все плавилося, і алюміній з двигунів…
Мені сказали: там лежать двоє убієнних, вони ховалися за БМД, що заїхала у двір. Хоч я не документаліст, але розумів: все це треба фіксувати, бо потім ніхто не повірить, що все так і було. Я пішов і зняв їх. У одного була зовнішність казаха. Він лежав на танку, його відкинуло на спину. А інший сидів у танку, у нього вже застигла рука, в якій він щось начебто тримав.
Наступного дня наші військові зайшли сюди… Після того сюди заходили наші і навіть пробігали ті – вони десь поховалися і потім намагалися вийти. Їх зачистили. Була така гордість, що наші швидко все зробили. У Марини росіяни забігли в хату, посадили хазяїв у погріб, у чоловіка і жінки забрали мобілки, а у дочки мобілка лишилася. Вони змогли повідомити...
Але потім наша вулиця стала сірою зоною. І десь 3-4 березня заїхав російський БМД до сусіда у двір.
- По Вокзальній вони не могли вже їхати?
- Вони проїхали до зупинки "Вулиця Садова" по Вокзальній, а далі вже не могли. Тоді переїхали на паралельну артерію – Водопровідну вулицю, яка впирається в Яблунську. І там вже вони, кого бачили – того вбивали. На велосипеді хтось їде – значить, можна вбивати… Техніки нагнано, гуркотіло. Штаб зробили у дитячому садку, куди люди збігалися у бомбосховище…
"БУЛО СТІЛЬКИ ПЕРЕГЛЯДІВ МОГО ВІДЕО, ЩО ЗНАЙШЛИСЯ РОДИЧІ ВБИТОГО РОСІЯНИНА, ЯКОГО Я ЗНЯВ. ВОНИ МЕНІ ТЕЛЕФОНУВАЛИ"
- Коли перший раз зачистили територію, у вас не виникло думки, що треба все-ж таки виїхати, хоча б у Київ? Чому залишалися?
- Ми не очікували, що ситуація погіршиться. Були не готові. Та й куди дівати все хазяйство – собаки, коти? Ми думали, що росіян відбили, і, може, тепер обійдеться. Їжі у нас було багато. Врожай горіхів перед тим був дуже великий, можна було до літа тільки на волоських горіхах триматися. У мене в новобудові, де ми переховувалися, камін, польська піч. Запас дров великий. Зима, в принципі, вже закінчилася. Колодязь у дворі. Тому ми і залилися. Наше життя несподівано дуже змінилося. Раніше я в своїй кімнаті був за комп’ютером, жінка внизу, дивилася там свої серіали по телевізору. Спілкування було періодичне. А тут… Начебто ми пішли в похід, сидимо біля вогнища, є якась небезпека від "звірів". Спали на матрацах на підлозі, все позакривали, щоб була темрява. І пес біля нас, йому це так подобалося, що він може нарешті спати з нами… Камін горить – як вогнище. Ранок – треба встати, помитися, нагріти воду, попити чайку, зварити кашу чи супчик. Все робили разом, спілкувалися, не відволікалися ні на комп’ютер, ні на телевізор. Одна проблема – зв’язок. Дуже важливо було знати, що відбувається, виїжджати чи ні, куди виїжджати, будуть стріляти чи не будуть. І ми дотягнули аж до… По-моєму, дев’ятого числа відкрили коридор. Перша колона була неорганізована. Побили дуже багато легкових машин, на яких було написано "Діти", постріляли все. Моя дружина – інвалід першої групи, пішки ми б не змогли вийти. Машини побиті, але на одній, в принципі, можна було їхати. І ми поїхали 11 березня.
- Ви казали, що до вас у будинок заходили росіяни?
- Це сталося третього чи четвертого березня, коли вони вже окупували вулицю Водопровідну. До сусідського подвір’я заїхав їхній БМД, і вони почали обходити всі будинки поруч, щоб знати: раптом хтось зі зброєю. До нас прийшли двоє. Я почув гуркіт у двері – вони ще тимчасові, будівельні. Їх так смикнули, що двері вийшли з коробки, але скоба застрягла, відкрити не можна. Адже вони могли просто стрельнути, нічого не говорячи. У інших просто через двері бахали – і все. Я вирішив, треба їх заспокоїти: "Бахніть ногою назад ці двері, і я вам відкрию". Бух – я відкриваю, і тут – два автомати: "Оружие есть? Военные есть?" Я кажу: "Спокойно, ребята, тут только я и жена, мы пенсионеры. Вот собачка, и все". Вони, наче персонажі з кіно, здається, "Дембель" називалося чи щось таке. Ну точно молоді десантники. Один, схоже, відчував себе справжнім військовим, рум’янощокий, екіпірований… Кажу: "Як хочете, можете перевірити будинок". І ми пішли по будинку, я все показав.
- А де були ваші племінники?
- Якраз поїхали в центр Бучі, бо у нас не було гарячої води, а їм треба було помитися. Вийшло так, що в центрі Бучі, біля міськради, не стріляли, тому вони пішли туди. І на другий день змогли колоною виїхати.
Один пішов зі мною, все перевірив. Ми розмовляли, я показував йому недобудований будинок… Вийшли наверх. Кажу: "Обережно, може бути снайпер" — там новобудови високі, тільки коробка, без вікон, якраз зручне місце для снайпера. Він каже: "Нашого снайпера уже убили". Думаю: "Слава тобі, Господи…" З цим поговорили. Другий внизу залишився з дружиною. Він узнав, що у дружини мати з Житомирської області, а батько – з Чуровичів, це район в росії, де сходяться Україна, Білорусь і росія. Ну, там умовна росія, колись там Україна була. Тому вони розговорилися, і обоє заспокоїлися. Тоді я почав політінформацію: "А чого ви взагалі прийшли нас "освобождать"? Від чого?" Він каже: "Мы ищем Бандеру". Кажу: "Так Бандера – це герой Другої світової війни, він давно помер. Як ви можете його шукати?" — "Ну, не Бандеру, а бандеровцев". Кажу: "А де вони? Хто це такі?" — "Они все в черном ходят". Чомусь вони весь час вважали, що – в чорному.
Адже наступного дня після розгрому на Вокзальній я помітив їхніх двох бійців. Вони, видно, вибралися десь зі схованки – двоє в чорному пішли, у них така сумка була, як мисливська. Думаю, вони самі були в чорному, тому й шукали тих, хто в чорному. Я вийшов в сад виносити відро з помиями, дивлюся: до школи, там діра в бетонному паркані, пішли два "мисливці" в чорному. Я завмер…
- Коли ви вирішили, що треба виїжджати?
- Весь час мене турбувало, що я не знав: чи вони слухали, що ми дзвонили і казали, що тут колона йде, хтось рухається, чи хтось контролює це чи ні. Я питався у Андрія, чи перевіряли списки. Всі ж бачили, що я бігав, знімав колону і кожного дня передавав інформацію і в "Укрінформ", і Вірі Косіній, доньці визначного українського фотографа Юрія Косіна. Намагався передати відзняте відео всім, кому можна. Бо мій друг в Чехії вважав, що "их там нет", що все це придумане. Я кажу: "Вова, у мене тут трупи під хвірткою, вулиця непроїзна, забита технікою". І я тоді зрозумів, що все треба публікувати. Тарас Литвин, мій друг, з Києва, опублікував все це в YouTube. Я зняв двох убієнних росіян, і він опублікував "Мертвый русский солдат". Отримав дуже багато переглядів. Піднялася така хвиля, що знайшлися родичі того росіянина, почали дзвонити. У одного брат з Москви, а вони, я так зрозумів, з Оренбургу. Він відслужив в російській армії, підписав контракт і пішов сюди воювати, тут загинув. Брат почав просити, щоб ми його поховали.
- Він вам додзвонився?
- Так.
- Як вас знайшов брат вбитого?
- Він почав писати Литвину, і той дав мої координати. Ті почали просити: "Ви його поховайте. Може, у вас є мулла?" Я відповів, що не буду його чіпати: "Може, під нього підкладено міну чи ще щось, гранату". Вони просили зберегти тіло, щоб собаки не поїли. То я пішов, накрив його, привалив ще дровеняками, щоб не здуло. Потім мені написали: "Так, це точно наш, ми визначили з родичами. Напишіть записку, що це такий-то такий-то, і наші телефони". Я це зробив. Вони хвилювалися, що тіло не знайдуть, а коли зайдуть їхні ж, російські бійці, то не передадуть. Вони, звичайно, все це засуджували, може, тільки на словах, не знаю. Брат загиблого казав: "Я тут, в Москве, все брошу, уеду нафиг, они идиоты…"
Коли я дізнався, що не перевіряють ніякі списки, то сказав: "Світлано, треба виїжджати". Вона сумнівалася, але ми зібралися. На тій машині, де було побите скло, але лобове вціліло, запакувалися з собакою, Світланою. А котів залишили на сусідів, у яких розбили хати. На початку березня стало дуже холодно, і у багатьох людей були проблеми. Сусіди перебралися в наш будинок.
"ЯК ЛЮБИВ СВОЮ ВОКЗАЛЬНУ І БУЧУ, ТАК І ЛЮБИТИ БУДУ. ТУТ МІЙ ПУП ЗАРИТИЙ"
- Ви виїхали в Чехію?
- По дорозі у нас були пригоди. Коли ми виїжджали, я все ж нахапався уламків в колеса. Доїхав до Києва, але як тільки опинився на Окружній і поїхав швидше, вияснилося, що у мене два колеса пробиті. А вже ніч, комендантська година. Що робити? Якимось чином здав назад десь метрів 700 – до приватного готелю "Жуляни Сіті" неподалік аеропорту "Жуляни" навпроти авторинку. Всередині було кілька працівників готелю, вони телефонували власнику, він дозволив нас запустити, і ми з дружиною і собачкою ночували в підвалі, там тепла кімната, диван. В машині висидіти було б дуже холодно.
Зранку я пішов на блокпост: "Хлопці, у мене така проблема…" Вони подзвонили, привезли, поміняли… І ми – на захід України. А потім подзвонили моїй однокласниці, вона живе в Чехії в місті Духцов, це біля Тепліце, північна Чехія. Там термальні води, чудовий райончик, чудові містечка. Вона нас приютила.
- Коли ви повернулися? Ви пам’ятали, що у вас залишилася камера, а в ній карта пам’яті?
- Особливо шукав останні кадри – може, залишилося те, як їх кришать, цю колону, мені дуже хотілося це побачити.
Повернулися ми сьомого липня. Камера була збитою. Перший раз в неї влучив снайпер, але просто розвернув її, і вона почала показувати вазончики. Ми тоді ще були вдома.
Я крадькома поліз на другий поверх. Вся підлога біла, бо вони попали у відкос, штукатурка розлетілася. Я камеру поправив, підклав книжечку. А потім вже, коли ми сховалися вниз, коли ці вибухи, хотів подивитися, що ж там вибухає, але камера вже нічого не показувала.
Коли ми повернулися, я перевірив камеру. Вона була розбита — об’єктив окремо, корпус… Дивлюсь – і сімка валяється. Я її через комп’ютер загрузив. Сподівався, що вона все-ж таки зняла, як їх бомбили, — але ніт. Останній кадр – як командир показує якраз на камеру. Бумц – і немає більше нічого.
Мої кадри включили в документальний фільм "Повернення в Ірпінь" про Юрія Косіна, як він виїжджав і повернувся.
У нас на вулиці був стовп, з прикріпленим розподільчим вузлом – телефонним чи що. І на ньому лежала рука – окрема рука якогось росіянина, хтось її туди поклав. Я її сфотографував і на Фейсбук пост виклав. Дуже символічно було. Її поклали наверх, щоб собаки не таскали ту руку. Але вийшов такий постамент: рука москви, яка тягнулася до Києва, обірвалася між Ірпенем і Бучею.
- Наші вороги продовжують говорити, що Київ – "русский город", і що вони його все одно колись захоплять. Як ви це сприймаєте?
- Вони самі не можуть пояснити, від чого нас звільняють, заради чого прийшли. Вони всі навчені були говорити: "Мы были на учениях, нам дали приказ – и вот мы здесь. У нас такая профессия". І все. Мабуть, так їм наказав командир. А від чого, від кого нас звільняють, вони пояснити не могли. І ми не можемо зрозуміти, як це так: взяти і сплюндрувати цілу націю. Вони кажуть: "Нацисты". А я їм пояснював: "Як же так? От був німецький фашизм, вони вважали себе правильною нацією, а є єврейське питання. А тепер начебто два народи-брати, тільки один великий і правильний, а інший неправильний, і треба вирішити українське питання. Тоді кого називати нацистами?" Я розумів тоді, що ризикую, але бачив, що той росіянин був притомний, він мене слухав.
- Після того, як була сильно побита ваша вулиця, сусідські будинки погоріли, ви більше любите свою Вокзальну? І Бучу?
- Ні, не більше. Як любив, так і люблю. У мене там пуп заритий... Там дерева, які садив ще мій дід, яблуні, груші. Я прив’язаний, але… Як любив свою Вокзальну, Бучу, так люблю і буду любити.
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ
