Олександра Ковальчук. Не варто боятися включати радянське мистецтво до експозиції: так ми можемо розповідати історію країни
Одеський національний художній музей відкрили 1899 року, тоді це був Музей мистецтв на 5 експозиційних залів. Він мав збірку азійського мистецтва, західноєвропейського живопису — на етапі формування колекції не було жодних обмежень. Ідея ініціаторів полягала в тому, щоб зібрати колекцію еталонного мистецтва, яке допомагатиме місцевим художникам розвиватися й навчатися, а мешканцям міста здобувати розуміння діапазону мистецтва. Музей також замовляв копії шедеврів західноєвропейського живопису й античної скульптури, щоб студенти рисувальної школи вчилися на кращих зразках.
Після революції колекцію націоналізували, на її основі сформували оновлену, а 1924 року вирішили розділити збірку. Тоді в Одесі з’явилися два музеї: Музей західного і східного мистецтва, в який переїхали всі твори, не пов’язані з «вітчизняним» мистецтвом, як це трактували в Радянському Союзі, і Народний художній музей — з мистецтвом «вітчизняним». Це був перший серйозний крок до перерозподілу спадщини і стирання пам’яті про те, хто, як і навіщо формував колекцію, а також розділення мистецтва на «своє» і «чуже».
1926 року в музеї з’явився новий директор Цві Емський-Могилевський, який 11 років активно змінював експозицію музею та поповнював колекцію. Він був затятим комуністом, але це йому не допомогло — 1937 року його заарештували просто в музеї і через 10 днів розстріляли. Щоб побудувати експозицію з росієцентричним, імперієцентричним наративом, місцевих робіт не вистачало, тому директор багато подорожував і купував експонати в колишніх губерніях Російської імперії. Так ОНХМ отримав, наприклад, велику збірку портретів купців.
Ми зараз активно вивчаємо архів фотонегативів за 1920–1930 роки, які почали сканувати напередодні повномасштабного вторгнення і продовжили вже у 2022–2023-му. Тепер розуміємо, як змінювалась колекція в ці роки, як змінювалась експозиція. Завдяки архіву простежили, як Емський-Могилевський поступово заповнював музей новими творами, і щоразу експозиція ставала на зал більшою. Сподіваюся, за кілька років опублікуємо дослідження, як поповнювали колекцію та реекспозицію ОНХМ.
Оцініть назви залів: мистецтво часів розкладу феодалізму, мистецтво капіталістичної формації — тобто радянське мистецтвознавство інструменталізувало мистецтво й накладало на нього рамку політичного ставлення, яке ці назви мали формувати у глядачів. Одна зала музею називалася «Мистецтво доби Пушкіна». На фотографіях ми бачимо, що центральне місце в ній завжди займав портрет Катерини ІІ Дмитра Левицького, художника українського походження.
На жаль, у нас збереглося лише одне фото зали формалізму. Це була колекція авангарду, яку Емський-Могилевський придбав у Музеї красних мистецтв у Москві. На знімку видно велику роботу Кандинського, твори Лентулова, Гончарової — тобто це перші імена тогочасного авангарду. Ми нічого не знаємо про долю цієї колекції, скоріш за все, її знищили.
Зібрання Одеського музею дуже збідніло протягом Другої світової війни. Під час окупації румунськими й німецькими військами втрачено велику частину робіт: 1116 ікон, 389 картин, 2 278 книжок і альбомів, 217 одиниць порцеляни, 206 творів із бронзи, 57 російських і перських килимів, 61 археологічний експонат й ін. Музей працював з 1943 року до звільнення Одеси, після якого відновив роботу.
Експозиція Одеського художнього музею, остаточно сформована в кінці 1970-х років, повністю відповідала наративу історії, типовому для всіх музеїв Радянського Союзу. У 1990-х роках, зі здобуттям незалежності, швидше за все, розпорядженням згори відкрили залу українського мистецтва, якого до того майже не було: у підвальному приміщенні (у нас воно називається 15-й зал і слугує для маленьких виставок) влаштували експозицію декоративно-ужиткового мистецтва, куди переїхало з фондів усе, що в той час сприймали як українське мистецтво — усе декоративне, ужиткове, «менш мистецьке», ніж у залах нагорі. Це мистецтво кластеризувалося в підвальному просторі. Крім того, що це було не дуже добрим рішенням з погляду збереження, важливо сказати, що це було і згодою музею з колоніальною політикою: добре, оце нагорі в нас гарне мистецтво, не українське, а в підвалі — українське мистецтво, яке менш цінне й більше декоративне, селянське. До речі, робота Марії Примаченко була також у цьому залі.
2018 року директором музею став Олександр Ройтбурд, який безперервно змінював експозицію. Я хочу одразу зазначити, що це був неправильний шлях, травматичний — за правилами, такі речі мають відбуватися інакше. Потрібен довгий процес підготовки до реекспозиції, він повинен бути науковим, колегіальним, має бути розуміння в усіх, що й чому ми змінюємо. На той час ми свідомо відмовилися від правильного й довгого шляху, і Олександр фактично самостійно ухвалював усі рішення. Це мало більше символічний характер. Ройтбурд хотів показати, як може змінитися експозиція музею за дуже короткий термін, скільки важливих, цікавих і цінних творів зазвичай у сховищах музеїв. Перше, що він зробив, коли став директором — дістав з підвалу роботи Марії Примаченко й Ганни Собачко-Шостак і перемістив їх на другий поверх у відповідну часову лінію.
Він майже щотижня діставав щось із фондів — і після підготовки з реставраторами це з’являлося в залах музею. Наприклад, він замінив роботу Павла Чистякова (який був важливим російським професором) на картину Маковського «Ромео і Джульєтта» з колекції Русова, що пролежала майже 70 років у фондах і майже не демонструвалася, тому що не відповідала радянському наративу експозиції. Багато творів були намотані на котушки, і Ройтбурд буквально змушував співробітників розмотувати, він їх передивлявся і знаходив те, що навіть ніколи не було сфотографоване.
Робота Василя Яковлєва «М’ясо», яку Ройтбурд знайшов у фондах і перемістив в експозицію, стала одним з хайлайтів Одеського музею. Ще один приклад швидких змін: Олександр побачив скульптуру Йосипа Мормоне, яка стояла в пітьмі грота, у кутку, де її не було видно. Скульптуру дістали в експозицію буквально за день, і вона також стала одним з улюблених експонатів музею. Олександр постійно проводив екскурсії, де пояснював, що й чому замінено — це було цікаво і важливо.
Його робота зі зміною експозиції та дискурсу відразу не сподобалася депутатам Опозиційного блоку Одеської обласної ради, і вони почали звільняти Ройтбурда. Це закінчилося кількома мітингами і нашою перемогою в тому протистоянні.
Мабуть, найважливіше, чим Олександр Ройтбурд займався вже не точково, а системно, протягом двох років, — це реекспозиція другого поверху музею. Він хотів, щоб відвідувач міг подивитися мистецтво від XVI сторіччя до сьогодення. Експозиція другого поверху «ХХ–ХХІ: від двадцятих до двадцятих» стала вишенькою на торті, ілюстрацією буремного мистецького життя ХХ століття і початку ХХІ. Вона починається із соцреалізму, власне, з роботи «М’ясо», яка слугувала пропагандою розкоші й достатку в СРСР. Цікаво, що до того в експозиції музею соцреалізму фактично не було, адже в 1990-х ухвалили просте і швидке рішення: Радянський Союз закінчився, соцреалізм прибираємо. Ройтбурд повернув в експозицію соцреалізм, ба більше — він повернув портрет Сталіна пензля Ісаака Бродського, що було контраверсійним й епатажним рішенням, яким він хотів закликати мистецьку та музейну спільноту не боятися включати радянське мистецтво до експозиції. По-перше, це теж наша спадщина, по-друге, з її допомогою ми можемо розповідати людям історію країни. Візуально портрет виокремили за допомогою червоного щита, на якому він розміщений, а підпис про злочини Сталіна перед людством чітко розставляє акценти.
Після зали, присвяченої відлизі, йде зала, що розповідає про період застою, усередині якої Олександр створив мініекспозицію, присвячену наївному мистецтву — там експонували роботи Ганни Собачко-Шостак, Марії Примаченко. Проводячи відвідувачів через усі зали, ми розповідали про історію нашої країни, історію українського мистецтва, говорили про соцреалізм і про Сталіна, про репресії і Розстріляне відродження, про спроби художників відновити свою незалежність і право на самовираження в 1960-х. Далі був складний зал, у якому мало поміститися все, що тривало між 1980-ми й кінцем 2000-х: хотіли звернути увагу на те, яка цікава й велика колекція музею, що нам тісно, що нам потрібно більше площ. Закінчувалася експозиція сучасним українським мистецтвом, найактуальнішим.
Головне, що змінив Ройтбурд — експозиція музею, яка раніше розповідала про мистецтво Російської імперії та Радянського Союзу, тепер розповідає про історію мистецтва в Одесі, яка є частиною України. Це дуже чітко зчитувалося, коли відкрили другий поверх. На жаль, мрія Олександра про реекспозицію першого поверху не здійснилася, він не встиг зробити це.
Від 20-х до 20-х: новий погляд на музей в OFAM
