Занадто "Гарячий Куліш": як класик української літератури став шанувальником Російської імперії.

“Українська пісня та неписана словесність українського народу надихнули молоді уми в Києві благословенною думкою – витягнути свою націю з темряви”, – ці слова належать Пантелеймону Кулішу (1819—1897), видатному українцю – письменнику, історикові, фольклористу, перекладачу, етнографу. Людині, яка разом з видатним фізиком, професором і ректором Німецької вищої технічної школи в Празі, галичанином Іваном Пулюєм (розробником рентгенівської трубки!) опублікувала перший повний переклад Біблії на українську мову з використанням давніх першоджерел.

Пантелеймон Куліш прожив довге для того часу життя: помер на своєму хуторі Мотроновка (тепер село Оленівка) на Ніжинщині 2(14) лютого 1897 року, покинутий практично всіма друзями через дуже складний, непоступливий характер. Це була трагедія його життя. Тим часом Іван Франко вважав Пантелеймона Олександровича “перворядною зіркою” української літератури…

На початку творчого шляху він був співцем романтики життя і дій козацького стану, став автором першого українського історичного роману “Чорна рада. Хроніка 1663 року”. Перша редакція роману була написана в 1846 році (водночас українською та російською мовами), однак повний варіант побачив світ лише в 1857 році через арешт автора по справі Кирило-Мефодіївського братства, про що далі.

У романі розповідається про події часів Руїни, а саме про “Чорну раду” в околицях Ніжина наприкінці червня 1663 року під час виборів (елекції) гетьмана Війська Запорізького на Лівобережжі, які скликав сюзерен Гетьманщини, московський цар Олексій Михайлович. В результаті бідні козаки та показачені селяни обрали промосковського популіста Івана Брюховецького за підтримки Івана Сирка. А проти двох інших кандидатів-старшин — Якима Сомка та Василя Золотаренка (шурина та сподвижника гетьмана України Богдана Хмельницького) і їхніх прихильників — був розгорнутий терор. Сами вони були вбиті в вересні того ж року за звинуваченням у зраді царю.

Народжений у містечку Воронеж Глухівського повіту на Чернігівщині, Куліш був нащадком древніх козацьких родів, в яких, незважаючи на сувору русифікаторську політику імперської влади, панували традиції української мови та культури. Свою початкову освіту отримав у батьківському домі, потім у Новгород-Сіверському – в повітовому училищі та гімназії. Навчався на філософському та юридичному факультетах Київського університету Святого Володимира.

З 1846 року працював у Київській археографічній комісії. Серед його знайомих та співробітників — Тарас Шевченко, видатні українські вчені-гуманітарії Михайло Максимович, Микола Костомаров, Микола Гулак, польський письменник-історик Міхал Грабовський, журналіст і громадський діяч Василь Белозерський (його рідна сестра Олександра стала дружиною Пантелеймона Куліша, разом вони прожили понад 50 років, незважаючи на буремні романи чоловіка, серед яких і роман з письменницею Марко Вовчок). “Боярином”, свідком нареченого, на весіллі був сам Тарас Шевченко…

Дуже скоро, у березні 1847 року, Пантелеймон Куліш був арештований по справі таємної політичної організації – Кирило-Мефодіївського братства, яке виникло ще в 1845 році. Воно носило суто автономістський характер і акцентувало увагу на єдності слов’янських націй. Однак славянофільство “братчиків” відрізнялося від російського варіанту – антизахідного за духом, оскільки підкреслювало рівноправне співробітництво всіх слов’янських народів і духовне відродження України. Для росіян — представників будь-яких світоглядних течій у Російській імперії такий підхід був абсолютно неприйнятним. Куліш був серед засновників братства, як і Георгій Андрузький, Костомаров, Шевченко, Белозерський та Гулак. Після трьох місяців допитів його відправили на чотири місяці в Алексеївський равелін, а потім у заслання до Вологди, де він мав служити чиновником. Після “щирого каятися” Куліш був направлений в Тулу, знову на службу в адміністрації губернатора. Тарасу Шевченку влада до звинувачень у участі в Братстві додала ще одне, доленосне для нашого Пророка – в образі царя та його дружини (під час обшуків знайшли поему “Сон”). Тарас Григорович за особистим наказом царя був відданий в солдати на 10 років…

У 1850 році Пантелеймон Куліш за клопотанням дружини, земляка-сенатора Олександра Кочубея та ректора Санкт-Петербурзького університету Петра Плетнева з нагоди 25-річчя правління царя Миколи I був помилуваний і переїхав до столиці імперії. Саме там наприкінці 1850 року він розробив українське фонетичне правописання, яке отримало назву “кулішівка”. І всі майбутні варіанти правописання нашої рідної мови базувалися на винаході письменника та історика.

Куліш був одним із редакторів і постійних авторів першого всеукраїнського суспільно-політичного та літературно-художнього щомісячного журналу “Основа” (1861—1862), що виходив у Санкт-Петербурзі та сприяв на той час зростанню національної свідомості українців. На його сторінках публікувалися чимало творів Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Олекси Стороженка, Степана Руданського, Леоніда Глібова, історичні та фольклорні дослідження Павла Житецького, Олександра Лазаревського, Миколи Костомарова… Автори журналу поки ще несміливо підкреслювали самобутність української нації та її мови: треба було постійно оглядатися на цензорів. Український письменник та перекладач Олександр Кониський писав, що головною причиною закриття журналу було те, що “Україна пішла значно далі, ніж сягає панське око 'Основи'”.

Куліш намагався налагодити співробітництво як з російськими чиновниками ще на початку свого творчого шляху (такими, як сумно відомий русифікатор Михайло Юзефович, у 1840-ті роки він був ще лібералом і сприяв молодому письменникові), так