Закріплення селян Москвою під час колективізації в Україні: перший крок до Голодомору 1932-1933 років.

Практично беззаперечний лідер Радянського Союзу Йосип Сталін оголосив 1929 рік роком "великого перелому". До цього часу представники старої ленінської гвардії були "зачищені" або переведені на другорядні посади. Їх остаточно, практично всіх, доб'ють вже в 1937—1938 роках під час "Великого терору". Період різноманітних "ухилів" і "опозицій" закінчився після їх розгрому якраз наприкінці 1920-х років. А всі, хто хоч словом висловився проти генеральної лінії партії та "Вождя всіх народів", опинилися на гачку спецслужб і були приречені потрапити, в кращому випадку, в табори Сибіру та Далекого Сходу.

Погром української науки і культури

Управлінські кадри, а це в більшості своїй ще дореволюційна науково-технічна інтелігенція, з 1928 року опинилися під ударом влади: відбулися показові судові процеси – "Шахтинська справа", процес Промпартії, за результатами яких були засуджені 65 інженерів і техніків Донецького басейну. Ці справи призвели до нагнітання істерії та терору, вони нібито обґрунтовували необхідність продовження класової боротьби в державі, що опинилася в кільці ворогів. А в Україні ця боротьба мала свою специфіку як протистояння московському центру національно налаштованої інтелігенції, яка відчула дихання свободи під час проведення українізації/коренізації з середини 1920-х років.

У цьому контексті в березні-квітні 1930 року в Харківському оперному театрі (до 1934 року це місто було столицею радянської України) відбувся грандіозний процес Союзу визволення України (СВУ) – вигаданої антирадянської організації. Метою процесу була дискредитація діячів української культури – основної рушійної сили українізації, а отже, її згортання та посилення процесу русифікації в республіці. Відбувся справжній погром української науки і культури.

Цікаво, що політику Москви спочатку підтримували й провідники цієї самої українізації в партійних та освітніх органах влади, так звані націонал-комуністи. Але Кремль не вірив у їхню лояльність комуністичним ідеалам, і тому вони незабаром, вже в розпал Голодомору 1932—1933 років, були знищені або відправлені в табори, де вже закінчили свій земний шлях під час "Великого терору".

"Багата Україна – наша: не буде голодувати московський пролетаріат"

…Введена весною 1921 року на X з'їзді РКП(б) так звана Нова економічна політика (НЕП) була лише тимчасовою лібералізацією після жорсткої політики "військового комунізму" під час кривавої громадянської війни на території колишньої Російської імперії, яка викликала конкретно в Україні масове спротив селянства. І вже в 1928 році ситуація в економіці кардинально змінилася. Необхідність величезних обсягів капіталовкладень у розвиток важкої промисловості та військово-промислового комплексу в СРСР (а багато чого потрібно було купувати за валюту в капіталістичних державах) вимагала від його керівництва знаходити нові резерви. І тут виявилося, що найважливішим джерелом для отримання необхідних коштів була торгівля хлібом і зерном з тими самими "проклятими капіталістами". Сталін побачив, що виходом з кризи є колективізація сільського господарства. І її можна було проводити тільки під строгим державним контролем із використанням методів часів "військового комунізму", які до того часу вже відійшли в небуття.

Роль України та Кубані як житниці всього держави була відома всім. Нарком земельних справ УСРР Олександр Шліхтер ще в 1927 році зазначав важливість "багатої" України для життєдіяльності всього Радянського Союзу: "Ми ставимо собі задачу виділити сто мільйонів пудів хліба, щоб розподілити його примусовою розверсткою по губерніях і повітах. 100 мільйонів для голодної Росії, якій знову доводиться переживати загрозу нового ворожого вторгнення з боку Заходу. Ці 100 мільйонів – цифра колосальна… Багата Україна, хлібна Україна – наша: не буде голодувати московський пролетаріат".

Тобто для порятунку "голодуючого московського пролетаріату" більшовикам потрібно було фактично "очистити" українське село, яке з перших кроків влади чинило опір колективізації. Це була своєрідна "пацифікація" селян, типу тієї, яку проводила в 1930 році польська влада на Галичині. Вже на початку 1930-х років вона набрала огидних форм; розпочався новий виток репресій, звісно ж, під виглядом боротьби з українськими націоналістами, "петлюрівцями". Радянські окупанти відкрито грабували, знущалися над селянами під час заготівлі не лише хліба, але й м'яса, картоплі, яєць, вовни та інших сільськогосподарських продуктів.

Від суцільної колективізації до терору голодом

Однак процес колективізації селянських господарств, створення колгоспів проходив дуже повільно. Міжнародна кон'юнктура також змінилася: у західних країнах розпочалася після біржового краху в кінці жовтня 1929 року так звана Велика депресія. Вона в більшій чи меншій мірі охопила всю світову економіку, що автоматично призвело до різкого падіння цін на хліб і зерно – основний експортний продукт СРСР. Вже в листопаді того ж року відбувся пленум ЦК ВКП(б), який прийняв курс на суцільну колективізацію. А 6 січня 1930 року вийшло постановлення ЦК ВКП(б) "Про темпи колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву".

У "Короткому курсі історії Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків)" обґрунтовувалася політика знищення куркульства як класу. В Україні, як і в Казахстані, Центрально-Чорноземній області Росії, в Сибіру та на Уралі планувалося завершити колективізацію весною 1932 року. З цього часу крок за кроком саме на українських землях, на Кубані, населеної переважно українцями, розпочинається організований комуністичною владою терор голодом, який отримав назву Голодомор 1932—1933 років.

В кінці січня 1930 року було